Халамендик В.Б. Прояв імпульсу свободи як мета земного життя людини (позиція антропософії) // Гілея: науковий вісник: збірник наукових праць / гол. ред. В.М. Вашкевич. - К.: Видавництво "Гілея", 2015. - Вип. 97. - С. 156-160.

 

Свобода! Ти, привітне, людське ім'я, що має в собі все морально улюблене, оскільки воно найбільш відповідає моїй людській гідності, і не робить мене нічиїм слугою; ти, що не встановлюєш голого закону, але чекаєш того, що моя моральна любов сама визнає за закон, оскільки перед кожним нав'язаним законом вона почувається невільною. 

Рудольф Штайнер «Філософія свободи».

Бути вільним - це не просто скинути кайдани, а жити так, щоб поважати й збільшувати свободу інших.

Нельсон Мандела. 

   Вибір-відповідальність-свобода – таким є щоденний шлях людини від народження до смерті. Що в людині має отримати розвиток в імпульс свободи, в імпульс цілісної, повної людської особистості? Пошуку відповіді на це питання Рудольф Штайнер присвятив свою працю «Філософія свободи». Антропософське пізнання дає можливість усвідомити, що метою земного життя людини є прояв імпульсу свободи. Вільною істотою людина може стати лише на Землі, і вона може принести в інші світи лише стільки свободи, скільки вона засвоїла на Землі.

   Одна з проблем сьогодення – доволі хаотичний характер соціального життя, перш за все тому, що люди на місце волі до свободи ставлять інстинкт свободи. Людина розучилася правильно користуватися цінністю внутрішньої свободи. Спостерігаючи життя, можна чітко побачити взаємозв'язок між соціальним хаосом в сучасності і тими виховними принципами, які можуть задовольнити інтелектуально-натуралістичну потребу, але не можуть вивести цілісну людину на правильний шлях. Тому актуальність пошуку підходів для виховання й освіти прийдешніх поколінь не викликає сумніву.

  Тож спробуємо визначити значення вибору, відповідальності та свободи в житті кожної людини з позицій духовної науки антропософії, яка є світоглядною і методичною основою вальдорфської педагогіки. Це і є метою запропонованої вашій увазі публікації.

   Можливість вибору, що вважається найвищим проявом людської свободи, насправді є приреченістю, найбільшою неволею кожної людини. Обираючи на користь суспільства, ми можемо зрадити власні принципи і власну совість та гідність, отримавши при цьому схвальний відгук від громади. Можна обрати інший варіант, і, як наслідок, отримати осуд з боку суспільства. Будучи змушеною вибирати, людина зазвичай не може не вибирати. Бо навіть не вибираючи, вона вже зробила свій вибір. Вибір – це обов'язковий іспит, який витримують далеко не всі. Це особлива відповідальність перш за все перед собою, а потім – і перед близькими, і перед людством. Кроки на шляху нашого вибору є найбільшою вартісною складовою, яку ми залишаємо для інших. Адже кожен наш вибір, а особливо їхня сукупність і послідовність, засвідчує людству таку можливість шляху. Обираючи, ми вказуємо ще комусь можливу дорогу. Саме тому, роблячи свій вибір, маємо знайти золоту середину, щоб було добре не тільки собі, але й іншим, і навпаки, не шкодити собі на благо інших. 

   За своєю природою людина є свідомим індивідом і тому вона здатна робити свідомий вільний вибір відповідно до своїх інтересів, бажань, потреб, системи цінностей, але цей вибір (в ідеалі) не має суперечити моралі. Моральний вибір є актом діяльності, в якій людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається відповідно до системи цінностей і способів їх реалізації в своїй поведінці чи окремих вчинках. При цьому людина має моральний мотив – внутрішню, суб'єктивно-особистісну спонуку до дії, зацікавленість в її реалізації та орієнтацію на моральні чинники. Споріднені з ним поняття «стимул», «намір», «мета» характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив є духовно-емоційною підставою вчинку – те, що я мислю, не повинно суперечити моїм почуттям і діям. Це і є моральність. 

  Моральність виникає з 21 року життя людини. Саме у цьому віці, після третього семиліття, у людини з'являються здібності щодо створення здорових суджень, оскільки процес повноцінного розвитку формування суджень має величезне значення для моральності. Це і є ґрунт, на якому формується моральність дорослої людини. Маленька дитина не може бути свідомо моральною. Від народження до семи років вона розвиває сили фантазії, – від семи до чотирнадцяти – силу почуттів. І тому від дорослих в оточенні дитини – батьків, вчителів – вимагається підтримка фантазії дитини, на противагу раннього пробудження її суджень (судження має ще спати). Саме сили фантазії оздоровлюють дитину.

   З 14 років лише починається процес формування суджень. Перший крок – каузальне мислення (причинно-наслідкове). Але потрібно чітко усвідомлювати, що питання, притаманне цьому виду мислення – «Чому?» – завжди веде нас у минуле. За приклад правлять такі питання: «Чому ти погано поводишся на уроці?», «Чому вчитель кричить?» тощо. Зазвичай на них не має відповідей. Якщо почуття не беруть участі в мисленні – це каузальне мислення.

   Другий крок – це мислення-пошук мети, де вже є майбутнє. Питання цього виду мислення: «Для чого?», «Який розвиток є можливим?», «Який урок я маю взяти з цієї ситуації?».

   Третій крок – моральне судження. Те, як і про що ми мислимо, має вплив на світ. Пробуджене мислення і вольова сила через почуття дають в сукупності той ґрунт – моральність, – на який спирається судження і поєднується з волею. Це є здорова моральність. Я мислю, що відчуває інша людина, коли я говорю про інших і дію для людства.

   Йдеться про моральний прогрес – коли мотивом дій людини стають не заповіді зовнішнього чи внутрішнього авторитету, а відбувається усвідомлення основ, за якими будь-яка максима поведінки діє в людині як мотив. Це – перехід від авторитарної моралі до діяння із морального розуміння. Цей щабель моральності дає змогу людині відслідкувати потреби морального життя і, виходячи з їх пізнання, визначити свої власні вчинки. Такими потребами, на думку Р. Штайнера є: 1) збільшення блага всього людства виключно заради самого цього блага; 2) культурний прогрес або моральний розвиток людства у напрямі подальшого вдосконалення; 3) досягнення індивідуальних моральних цілей, визначених суто інтуїтивним шляхом [1, с. 139-140].

    Перша максима стосується не лише уявлення про це благо, а й того, що кожна окрема людина, яка визнає цей принцип, прагне зробити все, що, згідно з її розумінням, максимально сприятиме благу всього людства. Культурний прогрес для людини, у якої з благами культури пов'язане почуття задоволення, є лише окремим випадком попереднього принципу моралі. Вона мириться із загибеллю і руйнацією багатьох речей, що сприяють благу людства. Але припустимо і те, що хтось бачить в культурному прогресі, крім пов'язаного з ним почуття задоволення, також і моральну необхідність. Тоді прогрес – для такої людини стає особливим моральним принципом – поряд з попереднім.    Вищим із принципів моральності є той, що не містить ніякого відношення, а витікає з джерела самої інтуїції і лише згодом шукає відношення до сприйняття (до життя). Може статися, що в одних умовах для когось мотивом поведінки буде сприяння культурному прогресу, в інших – сприяння загальному благові, в третьому випадку – досягнення власного блага. Але коли всі інші підстави для ухвалення рішення відступають на другий план, наперед виходить сама понятійна інтуїція. У такому разі решта мотивів втрачає своє керівне значення, й основним мотивом дії людини є лише його ідейний зміст. Таким чином, найвищим мотивом є висока понятійна інтуїція. Йдеться вже не про шаблонний вчинок, здійснений за певними правилами, і не про автоматичну дію внаслідок зовнішнього поштовху. Йдеться про вчинок, що визначається виключно своїм ідеальним змістом.

    Передумовою такого вчинку є здібність до моральних інтуїцій. Хто нездатний у кожному окремому випадку переживати особливу максиму моральності, той ніколи не досягне дійсно індивідуального воління.

    Протилежністю цього принципу моралі є кантівське: чини так, аби правила твоєї поведінки могли мати значення для всіх людей. Це положення – смерть для всіх індивідуальних імпульсів до діяння. Вирішальне значення для мене може мати не те, як вчинили би всі люди, а як належить діяти мені в індивідуальному випадку [1, с. 141].
    Людина є не лише фізично-тілесною, а й духовно-душевною істотою. Душа і дух формують наше мислення, дають розвиток почуттям і спрямовують нашу волю, що реалізується в діяльності, творчості. Душа отримує тимчасовість від фізичного тіла, втрачаючи вічність, яку їй дає дух.
    Саме дух дозволяє людині бути пробудженою і діяти свідомо. Пробуджена людина абсолютно відкрита на емоційному та інтелектуальному рівні, вона свідомо перебуває в просторі і часі, усвідомлюючи себе і світ.
     Щодня кожен з нас йде своїм життєвим шляхом, здійснюючи подорож, яка має пункт відправлення, ініціацію, повернення. По суті, обираючи багато разів на день, ми є героями нашої власної історії, нашого власного життєвого шляху. Альбер Камю наголошував на тому, що свобода – це передовсім не привілеї, а обов'язки. Можна додати: обов'язки не лише перед суспільством, а й перед власною долею. Адже ми прийшли з певною місією на Землю і маємо знайти свій власний неповторний шлях та можливості реалізації цієї місії.
    Отже, відправлення. Герой живе повсякденним життям. І раптом він чує поклик, дзвінок, який кличе у невідомість. Перша реакція – відмова, протест, небажання йти невідомим напрямом. Психологи говорять в такому випадку про «зону комфорту», з якої нелегко вийти, і у багатьох людей немає великого бажання це робити. Але раптом з'являється магічна, містична – сила. Вона може мати вигляд казкової істоти – килимка-літака, феї, гнома, адже казки – це історично вироблені культурні форми становлення й розвитку людської свідомості, рефлексії щодо душевних почувань, переживання неймовірного як реального, розумового як дійсного. Вони пробуджують зацікавленість, подив і захоплення життям природи, незвичайними можливостями цього чудового світу, де під видимим покровом повсякденної матеріальної реальності приховані незримі, невідомі істоти та явища. Елементи казкового, міфічного ми спостерігаємо і в нашому сучасному житті, але магічною силою для нас може бути також зустріч з цікавою людиною, пропозиція щодо здійснення чогось важливого, і герою не залишається іншого вибору, як рухатися з нею (чи за нею). На шляху виникає неусвідомлене почуття, сила, яка веде нас кудись. З одного боку, ми діємо з власного бажання, власної волі, з другого – відчуваємо невизначену тугу за чимось таким, заради чого ми прийшли на Землю. Р. Штайнер називає таку силу «кармічним інстинктом».
     Рухаючись вперед, раптом опиняємося перед своїм Рубіконом, який кличе до себе і не залишає дороги назад. Рубікон (лат. Rubico) – це стародавня назва річки, яка впадає в Адріатичне море, і яку в 49 р. до н. е. перейшов давньоримський державний і політичний діяч, полководець Гай Юлій Цезар (100 до н. е. – 44 до н. е.) зі своїми легіонами, порушивши заборону римського сенату. Досягнувши річки Рубікон, що вважалася кордоном між Галлією та Італією, Цезар довго стояв на березі, не наважуючись дати військам наказ почати переправу. Перехід кордону означав би початок громадянської війни. Зваживши всі «за» і «проти», зі словами «Жереб кинуто!» – він першим рушив через річку. Відповідальність, тобто готовність прийняти статус причини за всі дії, що відбулися, та їхні наслідки, Цезар взяв на себе. Наслідки дій можуть бути не тільки негативними, але й позитивними. І відповідальність, в цьому випадку, виступає як винагорода. Цезар вступив у Рим, не зустрівши опору. І згодом став римським імператором [2].
    В переносному значенні говорять про Рубікон як межу чого-небудь, про серйозну перешкоду. Перейти Рубікон означає зробити безповоротний крок, рішучий вчинок, після якого не можна повернутися до попередніх позицій. Біографія кожної людини має свої вікові «рубікони» – 9 років, 33 роки, 54 роки.
     Після переходу, подолання рубежу, герой проходить ініціацію. Розуміємо це поняття як пережите в досвіді залучення до істинного знання, що якісно перевершує будь-яке знання суто теоретичного порядку. Герой навчається, опановує нові знання, вміння, навички, розвиває свої здібності. Продовжується пошук власного шляху, відбувається зустріч з Богинею (Богом), виникає кохання, спокуси, поєднання двох частин – чорного і білого, чоловічого і жіночого. Постають нові завдання, як то необхідність вбити дракона в собі для переходу на інший, якісно новий рівень.
    Відбувається постійний процес вибору між добром і злом, діями по совісті чи ні, на благо суспільства чи особистої вигоди. З одного боку можна керуватися питанням: «що я від цього матиму?», «що це мені дасть?», «яку користь я отримаю?», а з другого – можна спиратися на інші питання типу: «яка користь від цього буде суспільству?», «як я допоможу іншим, вчинивши саме так, а не інакше?», «чи відповідатиме це суспільній моралі?», «чи не викличе це осуд з боку громади, суспільства, чи це буде мій особистий моральний осуд моєї совісті?». Тому кожний вибір – це особистий вибір, який тягне за собою відповідальність. «Свобода означає відповідальність. Тому більшість людей боїться свободи», – писав Бернард Шоу.
     Внутрішньо кожен з нас може відчути правильність вибору. Адже ми рідко керуємося думками, бажаннями чи вказівками інших, вибір – питання особисте. «Золоте» правило етики, загальнолюдська мудрість говорить: «Поводься з іншими так, як ти хочеш, щоб поводилися з тобою», «Не роби іншому того, чого не хочеш собі». Золоте правило припускає необхідність і можливість поставити себе на місце іншого.
    Сучасна ситуація констатує зміну ієрархії цінностей. Саме в XX столітті виникла потреба обґрунтувати і підкреслити індивідуальну основу в етиці – внутрішній світ людини, глибину, інтенсивність і оригінальність переживання нею своєї індивідуальності. Люди різняться між собою здібностями, в тому числі і здібностями до інтуїції. В одної людини ідеї не вичерпуються, вона постійно їх генерує, а іншій доводиться шукати ідеї, докладаючи зусиль. Різними є і ситуації, в яких люди живуть і які самі ж створюють. На думку Р. Штайнера, вчинок залежить від того, як проявляється здібність людини до інтуїції в умовах конкретної ситуації. Сума наявних у нас ідей, реальний зміст наших інтуїцій і є тим, що в сукупності загальних ідей виступає як індивідуальна суть кожної людини. Оскільки цей інтуїтивний зміст поширюється на поведінку, він є моральним змістом індивіда. Опрацювати цей зміст – найвищий моральний стимул і одночасно найвищий моральний мотив для того, хто розуміє, що всі інші моральні принципи в кінцевому підсумку поєднуються в означеному змісті. Цю точку зору Р. Штайнер називає етичним індивідуалізмом [1, с. 142].
    «Зроби те, чого ніхто не зможе зробити замість тебе. Принось користь найбільшій кількості людей, але саме в тій галузі діяльності, де ніхто інший, крім тебе, не може принести цю користь. Роби так, щоб твої максимальні можливості служили найбільшим потребам інших» – це «діамантове» правило XXІ століття, що підкреслює блискучу, як діамант, індивідуальність. Я не запитую себе, як вчинила би інша людина на моєму місці, але я дію так, як відчуває моя власна індивідуальність. Не щось загальноприйняте, не загальний звичай чи загальнолюдське правило, не моральна норма керує безпосередньо мною, а моя любов до діяння. Я не відчуваю ніякого примусу, я лише хочу здійснити те, що знаходиться в мені. Все це засвідчує високий рівень розвитку духовної структури особистості, обов'язковими атрибутами якої є потреба в свободі, почуття гідності, свідома відповідальність, здатність спричиняти позитивний «ефект власної присутності» в будь-яких подіях, до яких вона причетна.
    Це особистість, яка здатна осмислити і оцінити власні вчинки, перебуваючи на найвищому рівні моральної свідомості. Відповідно моральна свідомість – це здатність людини надавати морального виміру людським вчинкам, актам комунікації, що передбачає усвідомлення їхньої внутрішньої проблематики, співвідношення їх з голосом власного сумління, з власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе.
Вчинок, здійснений із свободи, не виключає моральних законів, а включає їх; він лише опиняється на більш високому щаблі порівняно з тим, який продиктований лише законами. Чому мій вчинок має менше служити загальному благу, якщо я здійснив його з любові, ніж коли я виконав його на підставі того, що маю своїм обов'язком служити спільному благу? Голе поняття обов'язку виключає свободу, оскільки не хоче визначати індивідуального, а потребує підкорення останнього загальній нормі. Свобода поведінки можлива лише з точки зору етичного індивідуалізму [1, с. 145].
    Беручи до уваги обидва згадані вище правила, апофеозом для героя є вибір і прийняття рішення про те, що я можу творити власну долю для власного блага і блага інших. Адже хороша людина робить те, що повинна робити, але вільна людина робить те, що хоче робити із вільної волі. І коли виникає це відчуття – дзвіночок сповіщає про повернення.

    Повернення. Пройшовши ініціацію, герой усвідомлює, що став іншим, тому в ньому знову виникає спротив, небажання повертатися. Але ще раз з'являється магічна сила, здійснюється магічний політ. Спасіння та позбавлення власного «ego». Знову Рубікон, але іншого ґатунку. Герой стає майстром, практиком. Той, хто бажає стверджувати щось теоретичне, повинен набагато краще розбиратися в житті, ніж, скажімо, кравець або чоботар, інженер чи будь-хто інший. Тому, хто теоретизує, можна вибачити це лише тоді, коли він є ще й життєвим практиком. Інакше все висловлене стає в думках чимось таким, з чим в житті вже більше робити нічого. «Теорія завжди, мій друже, сіра, А древо жизні – золоте» – казав Мефістофель учню.
     Герой стає вільним, отримуючи чи обираючи свободу. Але тепер виникає питання що робити далі, отримавши свободу. Свобода як відсутність примусу, ситуація, в якій ми можемо робити вільний вибір серед усіх можливих рішень. Тільки такі дії людини, які супроводжуються певною свідомістю і виникають з її вільної волі, можуть бути предметом етичної оцінки (оскільки вони виникають з внутрішнього переконання чинити так, а не інакше). Жити в любові до діяння і в розумінні чужого воління – це основна максима вільних людей. Вони не знають іншого зобов'язання, окрім того, з яким їх воління вступає в інтуїтивну згоду. Як вони будуть воліти в кожному окремому випадку – підкаже їх здібність до осягнення ідей. Вільний живе в довірі до того, що інший вільний належить разом з ним до одного духовного світу і має схожі наміри.
     Людське життя – це безперервний рух до досягнення цілей, позначених людиною як цінності. Це постійний вибір, перевага одного перед іншим, це ставлення (позитивне або негативне) до чого-небудь. Людські оцінки і цінності стають сенсом усвідомленого життя людини.
   Протягом століть, досліджуючи універсум (макро- і мікрокосм), його цілісність, філософія цілком природно віддає перевагу мікрокосмосу. Це виправдано тим, що людина об'єднує в собі всі інші царства природи – мінеральне, рослинне, тваринне. У внутрішньому універсумі, у світі духу панують думки і цінності, ідеї та ідеали істини, святості, добра, краси, переживання вітальних цінностей (пов'язаних з життям ˗ здоров'я і сила), естетичних, соціальних, релігійних, теоретичних (пізнавальних) і політичних. Серед них свобода є найбільшою цінністю.
     Наше життя зіткане із вчинків свободи і несвободи. Проте ми не можемо осягнути до кінця таке поняття, як людина, не прийшовши до вільного духу як до найчистішого втілення людської природи. Воістину людьми, ми є лише тоді, коли ми вільні [1, с. 147].
Хотілося б акцентувати увагу ще й на тому, що наші думки і почуття мають для світу таке ж значення, як і наші дії. Потрібно визнати, що однаково згубно ненавидіти або фізично вдарити свого ближнього. Розуміючи це, виникає можливість усвідомлення того, що удосконалюючи себе, працюючи над своїм «Я», здійснюється щось значиме для всього людства, у тому числі й для мене як його частини. З моїх чистих почуттів і думок світ буде мати абсолютно таку ж користь, як і з моєї доброї поведінки. Отже, мої почуття і думки мають таку ж дію, як і справи моїх рук.
     З огляду на сказане вище, доходимо висновків.
    Перше. Моральність пов'язана з процесом формування здорових суджень. Лише з 14 років починається процес формування суджень, що проходить етапи каузального мислення (причинно-наслідкового), мислення-пошук мети і, нарешті, морального судження. «Я мислю, що відчуває інша людина, коли я говорю про інших і дію для людства» – це приклад морального судження. Процес здорового розвитку формування суджень має величезне значення, оскільки це – ґрунт моральності дорослої людини.
     Друге. Усвідомлення основ, згідно з якими будь-яка максима поведінки діє в людині як мотив – це моральний прогрес, що дає змогу людині відстежити потреби морального життя і, виходячи з їх пізнання, визначити свої власні вчинки. Такими потребами, на думку Р. Штайнера є: 1) збільшення блага всього людства виключно заради самого цього блага; 2) культурний прогрес або моральний розвиток людства у напрямі подальшого вдосконалення; 3) досягнення індивідуальних моральних цілей, визначених суто інтуїтивним шляхом.
   Третє. Найвищим мотивом є висока понятійна інтуїція. Йдеться про вчинок, що визначається виключно своїм ідеальним змістом. Передумовою такого вчинку є здібність до моральних інтуїцій. Вирішальне значення для мене може мати те, як належить діяти мені в індивідуальному випадку. Наше діяння обумовлене, з одного боку, власним бажанням, власною волею, а з другого – ми відчуваємо невизначену тугу за чимось таким, заради чого ми прийшли на Землю. Р. Штайнер назвав таке поєднання «кармічним інстинктом».
    Четверте. Сума наявних у нас ідей, реальний зміст наших інтуїцій і є тим, що в сукупності загальних ідей виступає як індивідуальна суть кожної людини. Оскільки цей інтуїтивний зміст поширюється на поведінку, він є моральним змістом індивіда. Опрацювати цей зміст – найвищий моральний стимул і одночасно найвищий моральний мотив для того, хто розуміє, що всі інші моральні принципи врешті решт поєднуються в означеному змісті. Цю точку зору Р. Штайнер назвав «етичним індивідуалізмом».
     П'яте. Антропософське пізнання дає можливість усвідомити, що метою земного життя людини є прояв імпульсу свободи. Вільною істотою людина може стати лише на Землі, і вона може принести в інші світи лише стільки свободи, скільки вона засвоїла на Землі. «Воістину людьми ми є лише тоді, коли ми вільні».
    І на закінчення – цитата Р. Штайнера: «Природа створює з людини лише природну істоту; суспільство – істоту, що діє відповідно до законів; лише самотужки людина може створити із себе вільне створіння. Природа звільняє людину від своїх кайданів на певній стадії її розвитку, суспільство доводить цей розвиток до наступного пункту; довершити себе людина може лише сама» [1, с. 149].

Саморозвиток – невичерпна й актуальна тема нашого часу, продовжить серію публікацій з антропософії та вальдорфської педагогіки.

Список використаних джерел:
1. Штайнер Р. Философия свободы. Основные черты одного современного мировоззрения. [Пер. с нем.]. – Ер., Ной, 1993. – 224 с. (Духовная наука).
2. ПЕРЕЙТИ РУБІКОН. Словник мови Стуса [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua/27/53408/634.html.

 

     Freedom impulse is the purpose of human life on earth (position of anthroposophy).

     The article deals with the concept and phenomenon of freedom as one of the main values in human life in the context of philosophy and anthroposophy.
     The course of life of modern human and his needs in moral life are analyzed. Attention is drawn to ethical individualism and «karmic instinct». It should be emphasized that the development of further morality and healthy child's judgments begins at the age of 14. It is specially noted that human being is human being insofar as he is free.
     Keywords: anthroposophy, freedom, choice, responsibility, motive, deed, morality, values, Rudolf Steiner.

 

 IMG 4024          IMG 4023

Всього відвідувань 

246525
Today
Yesterday
This Week
Last Week
This Month
Last Month
All days
124
138
942
239416
3079
6348
246525

Your IP: 127.0.0.1
Server Time: 2017-11-17 18:50:56
#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #fevec9 #133f10441 #100313115743